Її часто називали «Бойовою Беллою». Вона була американською юристкою, політикинею та активісткою, а також ключовою лідеркою жіночого руху. Про жінку, яка відігравала важливу роль у формуванні напрямку, який пізніше отримав назву екофемінізм, — далі на bronxanka.com.
Дівчинка з Бронкса, яка кинула виклик традиціям
Белла Абзуґ з’явилася на світ 24 липня 1920 року у Бронксі. Її батьки, єврейські іммігранти з Чернігова, приїхали до Америки на початку ХХ століття. Мати, Естер, залишалася берегинею дому, а батько, Емануїл, відкрив власний м’ясний ринок на Дев’ятій авеню з красномовною назвою «Живи та дай жити іншим». Маленька Белла часто допомагала йому за прилавком. Її єврейське виховання стало першим поштовхом до бунтівного фемінізму. У синагозі Белла не могла миритися з тим, що жінок садили окремо на балконі. У 13 років вона втратила батька та дізналася, що дівчатам заборонено читати скорботний «Кадиш». Але Белла відмовилася підкоритися, щодня приходила до синагоги та сама виголошувала молитву. Чоловіки дивилися осудливо, але не наважувалися її зупинити. Пізніше Абзуґ згадувала:
«Саме ті ранки навчили мене, що можна робити нетрадиційні речі».
Белла вчилася в середній школі Волтона в Бронксі, де була старостою класу, грала на скрипці, після уроків відвідувала єврейську школу Флоренс Маршалл. У студентські роки Белла була такою ж активною, як і в дитинстві. В Гантер-коледжі вона стала президенткою студентської ради, вивчала політологію, паралельно відвідувала Єврейську теологічну семінарію та виголошувала палкі промови, навіть у вагонах метро. Свою пристрасть до суспільних справ вона поєднала з юридичною освітою. У 1944 році Абзуґ закінчила юридичний факультет Колумбійського університету, де працювала редакторкою юридичного журналу.
Адвокатка з капелюхом
Ще в середині 1940-х років, коли в юридичних фірмах Нью-Йорка майже не було жінок, Белла Абзуґ зламала цей бар’єр. У 1945 році вона вступила до Колегії адвокатів та почала працювати у фірмі Pressman, Witt & Cammer, де взялася за найскладніші й найнебезпечніші справи. Вона спеціалізувалася на трудових правах, правах орендарів та громадянських свободах. Вже на початку кар’єри Абзуґ поїхала на американський Південь, де захищала темношкірих громадян у судах. Вона намагалася врятувати життя Віллі Макгі, якого засудили до страти лише після двох із половиною хвилин наради білих присяжних. Попри її зусилля апеляцію відхилили, й чоловіка стратили. Цей досвід зробив Беллу ще рішучішою у боротьбі проти несправедливості.
Вона працювала для Американського союзу громадянських свобод та Конгресу за громадянські права, захищала робітників автомобільної промисловості та вантажників, виступала проти свавілля сенатора Джозефа Маккарті. У часи, коли багато хто боявся навіть вимовити слово «свобода», Белла відкрито сперечалася з Комітетом Палати представників з антиамериканської діяльності.
У 1960-х роках Абзуґ стала співзасновницею руху «Жінки страйкують за мир», що починався як протест проти перегонів ядерних озброєнь, а згодом перетворився на масові демонстрації проти війни у В’єтнамі. Вона очолювала марші у Вашингтоні, вимагаючи зупинити випробування ядерної зброї та припинити військову агресію.
Її стиль був прямим, навіть різким. Абзуґ іронічно відповідала:
«Чи я нетерпляча, імпульсивна, зарозуміла, груба, богохульна, зухвала й владна? Можливо. Але головне, щоб ви зрозуміли одне — я дуже серйозна жінка».
Щоб клієнти сприймали її не як секретарку, а як юристку, вона завжди носила капелюх. Згодом він став її символом.
«Бойова Белла» у Вашингтоні
Белла Абзуґ вирішила піти у велику політику у 50 років — вік, коли більшість жінок її покоління навіть не мріяли про державні посади. Її передвиборче гасло звучало різко й прямо:
«Місце цієї жінки — у Палаті представників».
У 1970 році вона переконливо перемогла свого опонента з 18-річним досвідом, здобувши місце конгресвумен від Мангеттена.
У Вашингтоні Белла діяла швидко й безкомпромісно. Вона домоглася мільярдних інвестицій у транспорт та громадські проєкти для Нью-Йорка, стала співавторкою історичних законів. Серед них Розділ IX, який заборонив дискримінацію за ознакою статі у сфері освіти, а також перший закон, що гарантував жінкам рівні права на отримання кредитів. Вона також просувала поправки до Закону про свободу інформації, відкриваючи уряд для громадян.
Її капелюхи стали легендою, але сама Белла жартувала:
«Не захоплюйтесь капелюхами. Важливе — те, що під капелюхом».
Не дивно, що Абзуґ прозвали «Бойова Белла». Вона не боялася сперечатися, критикувати колег та навіть ображати опонентів. Для одних вона була символом мужності, для інших — уособленням незручної «надто гучної» жінки.
У 1976 році Абзуг стала першою жінкою, яка балотувалася до Сенату США від Нью-Йорка, але програла Деніелу Патріку Мойніхану з відривом менш ніж в один відсоток. Вже за рік вона зробила ще один безпрецедентний крок — балотувалася на посаду мера Нью-Йорка, знову ж таки першою серед жінок.
Її кар’єра в Конгресі тривала всього кілька років, але цього вистачило, щоб залишити глибокий слід. У 1977 році Белла очолила Національну жіночу консультативну раду при президенті Джиммі Картері й головувала на першій Національній конференції з питань жінок у Г’юстоні, яка зібрала тисячі делегатів, та заклала основу майбутніх жіночих платформ дій.
Белла Абзуґ не перемагала у всіх виборах, але кожна її кампанія ставала проривом — вона змінювала правила гри.
Головна та остання місія
Пізніше Абзуґ співголовувала в Національному консультативному комітеті у справах жінок, але її принциповість призвела до конфлікту з Білим домом, і в 1979 році вона залишила посаду.
Та Белла ніколи не була без діла. Вона створювала нові жіночі організації, вела марші та акції, виступала на мітингах, очолювала марш до Дня рівності жінок у Нью-Йорку 1980 року.
У 1990-х роках Абзуґ вийшла на міжнародну арену. Разом із подругою та колегою Мім Кельбер вона заснувала Жіночу організацію з питань довкілля та розвитку (WEDO). Це стало новим етапом її місії — глобальним фемінізмом, який поєднував права жінок, екологію та економічну справедливість. Під керівництвом Абзуґ WEDO організувала Всесвітній жіночий конгрес за здорову планету в Маямі 1991 року, зібравши 1500 делегаток із 83 країн. Їхній «Порядок дій жінок на XXI століття» став важливою дорожньою картою для майбутніх міжнародних угод.
Белла виступала на конференціях ООН, наполягала на гендерночутливій політиці, відстоювала права жінок у Ріо-де-Жанейро у 1992 році й у Пекіні у 1995. Навіть пересуваючись у візку, вона не припиняла подорожей та виступів.
Особисте життя, визнання та спадщина
У 1944 році Белла вийшла заміж за Мартіна Абзуґа — романіста та біржового маклера. Їхня зустріч відбулася випадково в автобусі в Маямі, коли обидва прямували на концерт. Вони залишалися разом до смерті Мартіна у 1986 році та виховали двох доньок. Белла завжди віддавала належне своєму чоловікові за підтримку та готовність розділяти домашні обов’язки, що дозволило їй активно будувати кар’єру в політиці та громадському житті.
За життя Абзуґ здобула численні пошани та нагороди. У 1974 році скульптор Джефф Лондон створив роботу «Меблі для людей», на якій відображено ідеї Абзуґ. У 1991 році вона отримала нагороду «Меггі» від Федерації планованого батьківства. У 1994 році Беллу ввели до Національної зали жіночої слави в Сенека-Фоллз, того ж року вона отримала медаль від Ветеранок-феміністок Америки. 6 березня 1997 року в ООН її відзначили як провідну жінку-еколога, а незабаром — нагородою «Блакитні берети», найвищим цивільним визнанням ООН.
Спадщина Белли продовжилася через родину. У 2004 році дочка Ліз Абзуґ заснувала Інститут лідерства Белли Абзуґ (BALI), який наставляє та навчає студенток старших класів та коледжів стати ефективними лідерами у громадянському, політичному та корпоративному житті.
Пам’ять про Беллу зберегли й у Нью-Йорку. У 2019 році парк Hudson Yards було перейменовано на парк Bella Abzug, а частина Бенк-стріт у Грінвіч-Віллидж має її ім’я.
Абзуґ також залишила слід у популярній культурі. Вона з’являлася у фільмі Вуді Аллена «Мангеттен», епізоді Saturday Night Live 1977 року та документальному фільмі «Нью-Йорк: Документальний фільм». Її образ з’являвся на колекційних картках «Суперсестри» 1979 року, у мінісеріалі ABC 1987 року, музичному відео Beastie Boys 1989 року, а також у театральній виставі 2019 року «Bella Bella». У 2020 році Марго Мартіндейл та Бетт Мідлер зіграли її у мінісеріалі «Місис Америка» та фільмі «Слава» відповідно. У документальному фільмі 2023 року «Белла!» згадуються численні інтерв’ю з її сучасниками та колегами, включно з Глорією Стайнем, Гілларі Клінтон і Барбарою Стрейзанд.
В останні роки життя Белла боролася з раком молочної залози та серцевими хворобами, пересуваючись на інвалідному візку. 16 березня 1998 року, виступаючи перед Комісією ООН зі становища жінок, вона виголосила свою останню промову:
«Зараз настав час заявити, наближаючись до великого тисячоліття, що жінки повинні бути вільними… Ми не можемо бути вільними, доки наші права людини порушуються…»
Через два тижні після цього виступу Белла Абзуґ померла у Нью-Йорку.
На поминальній службі Джеральдін Ферраро підсумувала її спадщину:
«Вона не постукала легенько у двері. Вона навіть не відчинила їх і не вибила. Вона назавжди зняла їх з петель! Щоб ті, хто прийшов потім, могли пройти крізь них».