Як лікар та автор, Олівер Сакс досяг значної популярності, рідкісної для науковців. Його книги розійшлися тиражем понад мільйон примірників у США, їх екранізували та ставили на сцені. Він отримував близько 10 000 листів на рік. «Я завжди відповідаю людям молодше 10, старше 90 та тим, що сидять у в’язниці», — сказав він одного разу. Сакс також був людиною контрастів: товариським й самотнім, різким й співчутливим, науковим й поетичним, оптимістичним й песимістичним, британцем й майже американцем. Про цю цікаву особистість та його відомий експеримент, за яким було знято фільм у Голлівуді, розкажемо у цій статті на bronxanka.
З Британії до Штатів
Олівер Сакс народився у Лондоні у 1933 році. Він став наймолодшим з чотирьох синів у родині. Вибір професії для Олівера не був випадковим, зростав він серед лікарів. Мати була хірургом, батько — терапевтом. Сакси були помірно ортодоксальними євреями, щодня вдома читалась Біблія, а сам Олівер у своїх книгах у майбутньому часто порушував духовні теми. Пізніше він зазначав, що активна сіоністська діяльність батьків допомогла йому віддалитися від організованої релігії. Також виховання у науковій родині сформувало в Олівера інтерес до науки й досліджень.
Більшу частину свого дитинства Сакс провів у Лондоні, але під час Другої світової війни батьки відправили його з братом Майклом в школу-інтернат на чотири роки, щоб уберегти від бомбардувань. Олівер навчався в Оксфорді, де здобув ступінь бакалавра фізіології у 1954 році та медичний диплом у 1958 році. Якийсь час Сакс навіть працював домашнім хірургом королеви Єлизавети в Бірмінгемі у 1960 році. Після стажування в лікарні Міддлсекс у Лондоні він переїхав до США, де проходив стажування в лікарні Маунт-Зіон у Сан-Франциско, а потім став ординатором неврології в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. У США Олівер швидко пристосувався до американського способу життя: подружився з поетом Томом Ганном, займався важкою атлетикою та брав участь у шалених поїздках з Hells Angels на мотоциклах до Великого Каньйону.
Експеримент у лікарні Бет Абрахам у Бронксі
У 1965 році Олівер Сакс почав працювати викладачем у Медичному коледжі Альберта Ейнштейна в Бронксі. Згодом він став клінічним професором неврології та пропрацював на цій посаді майже 10 років. Та паралельно Сакс також був штатним неврологом у благодійній лікарні Бет Абрахам. Саме тут було проведено його відомий експеримент, який ліг в основу сюжету фільму «Пробудження».
У лікарні Бет Абрахам Олівер Сакс зустрів групу пацієнтів, які перенесли летаргічний енцефаліт під час епідемії між 1917 та 1927 роками. Ці пацієнти вижили, але у них розвинувся паркінсонізм, що призвело до складних симптомів різного ступеня. Основними з них були: нерухомість, безмовність та глибока депресія. Сакс дуже переймався саме цією групою пацієнтів. Він не міг пояснити чому, але завжди приділяв особливу увагу їм та купу часу на вивчення відповідної літератури й досліджень цієї хвороби. І ось нарешті він натрапив на препарат L-Dopa, який за описом та складом, на думку Сакса, здатен змінити на краще стан пацієнтів з паркінсонізмом. Олівер починає проводити експерименти, підбираючи оптимальні дози та допоміжні препарати. Його радості не було меж, коли він побачив позитивні результати та реальне пробудження своїх підопічних. Але ейфорія тривала недовго, критичні побічні та зворотні ефекти не змусили довго чекати. Дива так і не сталося. Але ті кілька днів, які колишні люди-мумії провели у вирі справжнього життя, коштували тих безсонних ночей, які провів Сакс у лікарні, намагаючись знайти шляхи подолання страшної хвороби.
У 1973 році Олівер Сакс написав книгу «Пробудження», де описав цей обнадійливий, але в результаті невдалий експеримент. За мотивами цієї книги було знято легендарну голлівудську стрічку з Робертом Де Ніро та Робіном Вільямсом у головних ролях.
Статтю про фільми, що знімалися у Бронксі, читайте за посиланням.
Зйомки фільму «Пробудження»
Сюжет фільму розповідає про скромного та сором’язливого лікаря-дослідника доктора Сейєра (Робін Вільямс), який потрапляє на роботу до лікарні, де лікує пацієнтів, що вижили після епідемії летаргічного енцефаліту. Вони багато років перебувають у кататонічному стані, не розмовляють, майже не рухаються та не реагують на зовнішній світ. Доктор Сейєр, сповнений рішучості, намагається знайти причину цього страшного захворювання й виявляє експериментальний препарат, який допомагає одному з пацієнтів, Леонарду (Роберт Де Ніро). Після тридцятирічної нерухомості він повертається до життя, це пробудження надихає інших пацієнтів та медичний персонал лікарні. Проте з часом ліки втрачають ефективність та всі пацієнти повертаються до свого попереднього стану.
Кілька цікавих фактів:
- На зйомках сцени, де охоронці намагаються зупинити героя Роберта Де Ніро від втечі з лікарні, Робін Вільямс випадково вдарив його ліктем, внаслідок чого Де Ніро отримав перелом носа. Та за словами Де Ніро удар навпаки випрямив його до того нерівний ніс.
- Стівен Спілберг спочатку розглядав можливість участі у проєкті та навіть почав підготовку до зйомок, але згодом відмовився на користь Пенні Маршалл.
- Перед початком роботи над своїми ролями актори довго спостерігали за доктором Саксом та реальними пацієнтами в лікарні.
- Олівер Сакс сам консультував режисерів та продюсерів під час створення фільму.
- Режисер також думала про Білла Мюррея на роль Леонарда, але вирішила відмовитися від цієї ідеї через його комедійний імідж.
- В одній зі сцен з’являється реальна пацієнтка з летаргічним енцефалітом на ім’я Ліліан, яка була єдиною, що дожила до моменту зйомок.
- Існує також подібний документальний фільм, присвячений цій хворобі. Його зняли у 1974 році для Discovery, там показані справжні хворі на летаргічний енцефаліт.
- Препарат L-Dopa, який використовувався для лікування пацієнтів, існує у реальному житті та був застосований для лікування Робіна Вільямса в останні роки його життя.
- Роберт Де Ніро хотів, щоб роль його матері виконала актриса Шеллі Вінтерс, але вона відмовилася проходити проби, попри наполягання режисерів.
- Фільм став дебютом Віна Дизеля, який з’являється серед обслуговуючого персоналу лікарні, хоча його ім’я навіть не зазначено у титрах.
Стрічка «Пробудження» у 1990 році отримала премію Національної ради кінокритиків США за кращу чоловічу роль та попала у список 10 кращих фільмів того року. Також фільм був номінований на Греммі, Золотий глобус та тричі на Оскар.
Заслуги та визнання Олівера Сакса
Розпочавши свою медичну кар’єру як дослідник, Олівер швидко зрозумів, що це не для нього. «Якось я втратив важливі зразки», — зізнався він в інтерв’ю 2005 року. «Потім я зламав обладнання. Врешті-решт мені сказали: «Сакс, ти небезпечний. Іди до пацієнтів».
У 1989 році Олівер Сакс отримав стипендію Гуггенхайма для вивчення впливу культури на аномальні неврологічні процеси, пов’язані з рідкісною спадковою хворобою, відомою як синдром Туретта. Окрім роботи у лікарні Бет Абрахам, він також обіймав посаду професора неврології в Нью-Йоркському університеті (1992–2007; 2012–2015) та був неврологом-консультантом у Центрі комплексної епілепсії (1999–2007). З 2007 по 2012 рік Олівер працював професором неврології та психіатрії в медичному центрі Колумбійського університету.
Хоча Сакс постійно проживав у США, він ніколи не відмовлявся від британського громадянства. У 2008 році лікар був нагороджений званням командира Ордена Британської імперії.
Олівер Сакс описав свій досвід, як професійний, так і особистий, у серії книг, призначених для широкого загалу. Найвідоміші з них: «Нога, на якій потрібно стояти» (1984) та «Чоловік, який переплутав свою дружину з капелюхом та інші клінічні історії» (1985). У книзі «Побачити голоси» (1989) він показав, як жестова мова не лише допомагає глухим спілкуватися, а й створює окрему культуру. У книзі «Антрополог на Марсі» (1995) він описав життя семи пацієнтів з різними захворюваннями, від аутизму до пошкодження мозку, підкреслюючи їхні унікальні способи адаптації. Сакс також відвідав Мікронезію для вивчення населення з високим рівнем дальтонізму та Гуам для дослідження незвичайної форми паралічу в «Острові дальтоників» (1997). У книзі «Око розуму» (2010) він розглянув компенсаторні механізми людей з сенсорними розладами, включаючи себе. Книга «Галюцинації» (2012) описує різні стани, які можуть викликати галюцинації.
Сакс мав широкий спектр інтересів, про які також писав на своєму вебсайті, включаючи теми старіння, амнезії, кольору, глухоти та багато інших.
Навіть у свої останні роки доктор Сакс залишався активним. У 2007 році, у віці 74 років, він залишив медичний коледж імені Альберта Ейнштейна та став міждисциплінарним викладачем у Колумбійському університеті. У 2012 році Олівер Сакс повернувся до Нью-Йоркського університету як професор неврології, а у лютому 2015 року він повідомив про свій діагноз — термінальний рак. Очна меланома, яку Сакс раніше лікував, поширилася на печінку. Помер видатний лікар 30 серпня 2015 у Нью-Йорку вдома в оточенні рідних та близьких. Посмертно була видана збірка його есе «Ріка свідомості» (2017), а у 2019 році вийшов документальний фільм «Олівер Сакс: Його власне життя».
Через кілька днів у The Times з’явився прощальний нарис під назвою «Субота». У ньому доктор Сакс розглянув важливість суботи в людській культурі та зробив висновок:
«Я тепер, слабкий, із задухою, мої колись міцні м’язи, розплавлені раком, я все частіше думаю не про надприродне чи духовне, а про те, що означає жити хорошим та гідним життям — досягти відчуття спокою в собі. Я вважаю, що мої думки переходять до суботи, дня відпочинку, сьомого дня тижня й, можливо, також сьомого дня життя людини, коли можна відчути, що її робота виконана, й можна з чистим сумлінням відпочити».
Історію життя ще одного видатного лікаря з Бронкса, що зробив першу у світі трансплантацію серця, читайте за посиланням.