Видатна пуерто-риканська поетеса, журналістка та активістка. У своїх творах вона порушувала теми фемінізму, колоніалізму, справедливості та особистої й національної свободи. Живучи в Нью-Йорку, зокрема в Бронксі, вона стала голосом для латиноамериканських мігрантів, а після смерті в бідності — символом гордості пуерто-риканської діаспори. Про одну з найвідоміших поетес Пуерто-Рико XX століття — далі на bronxanka.com.
Дитинство у злиднях та формування світогляду
Хулія де Бургос народилася 17 лютого 1914 року у місті Кароліна у Пуерто-Рико, у родині Паули Гарсії де Бургос та Франсіско Бургоса Ханса. Вона була найстаршою з тринадцяти дітей. Її батько служив у Національній гвардії Пуерто-Рико та мав невелике фермерське господарство. Родина жила в умовах постійної нестачі, шість молодших братів та сестер Хулії померли ще в дитинстві — від недоїдання та пов’язаних із бідністю хвороб. Ці трагічні події глибоко вплинули на світогляд дівчини.
Попри важкі життєві обставини, Хулія виявила ранній інтерес до навчання та літератури. Завдяки допомозі небайдужих мешканців громади вона змогла вступити до Університетської середньої школи в Ріо-П’єдрас. Навчання в цій школі стало важливим етапом у становленні дівчини, адже саме тут почали формуватися її переконання та творчий голос.
У 1931 році Хулія стала студенткою Університету Пуерто-Рико в кампусі Ріо-П’єдрас. Через два роки вона здобула диплом та кваліфікацію вчителя. Після завершення навчання Хулія де Бургос у 19 років розпочала педагогічну кар’єру в сільській місцевості. Ця робота не тільки дозволила їй заробляти на життя, а й поглибила її розуміння соціальної нерівності та труднощів, з якими стикаються звичайні пуерториканці. Усе це згодом знайшло своє відображення в її поезії та громадській діяльності. Також Хулія працювала над дитячою радіопрограмою для Департаменту освіти, однак, за деякими свідченнями, її звільнили через політичні погляди.
У пошуках себе
У 1934 році Хулія вийшла заміж за Рубена Родрігеса Бошама, й це фактично стало кінцем її педагогічної кар’єри. Проте вона продовжувала працювати у державному дитячому садку під егідою Адміністрації надзвичайної реконструкції Пуерто-Рико. У 1936 році Хулія приєдналася до Націоналістичної партії Пуерто-Рико, очолюваної Педро Альбісу Кампосом, та стала генеральною секретаркою жіночого крила партії — Дочок Свободи. Через рік вона розлучилася з чоловіком та почала активно писати.
У наступні два роки вийшли дві книжки її поезії — «Poema en veinte surcos» (1938) та «Canción de la verdad sencilla» (1939), які отримали визнання від Інституту пуерто-риканської літератури (третю збірку — «El mar y tú: otros poemas» — було видано вже посмертно у 1954 році).
У 1940 році Хулія покинула Пуерто-Рико. Спочатку дівчина приїхала до Нью-Йорку, працювала там журналісткою, а згодом виїхала до Куби разом із новим коханим — лікарем Хуаном Ісідро Хіменесом Грульйоном. У Гавані вона писала для преси та навіть вступила до аспірантури з літератури та філософії у місцевому університеті. Однак стосунки з Грульйоном почали руйнуватися. Після спроб врятувати зв’язок, вона зрештою повернулася до Бронкса сама у 1942 році, де змушена була братися за просту фізичну роботу, щоб вижити. У 1943 році Хулія познайомилася з Армандо Маріном, музикантом з острова В’єкес, й вийшла за нього заміж наступного року. Проте і цей шлюб не витримав випробувань — у 1947 році вони розлучилися. Ця друга невдача в особистому житті лише поглибила депресію та залежність від алкоголю поетеси.
Згасання та смерть
З 1947 року становище значно погіршилося. Хулія не могла знайти постійну роботу, жила в злиднях, боролася з алкоголізмом. У 1946 році їй діагностували цироз печінки, згодом — проблеми з голосовими зв’язками. В останні роки свого життя де Бургос жила в різних районах Гарлему та Бронкса, продовжуючи писати, хоча й у складних обставинах. Вона надсилала свої вірші сестрі та родичам у Пуерто-Рико, розуміючи, що сама не може подбати про їх збереження.
У грудні 1952 року Хулії видалили папілому на голосових зв’язках, але її здоров’я вже було дуже слабким. Перші місяці 1953 року вона провела в лікарні. У своїх листах до родичів у цей період вона багато писала про смерть, її роздуми ставали дедалі похмурішими. У лютому 1953 року вона створила вірш «Прощання з острова добробуту», написаний англійською мовою, в якому висловила глибокий розпач та готовність до прощання з життям:
«Це має бути звідси,
забута, але непохитна,
серед товаришів мовчання
глибоко на Острові Добробуту
моє прощання зі світом».
На початку травня 1953 року Хулія де Бургос вийшла з лікарні та оселилася в друзів у Гарлемі. Останній лист, який її рідні отримали від неї, був датований 28 червня. Після цього зв’язок обірвався. Згодом з’ясувалося, що рано-вранці 5 липня її знайшли непритомною на тротуарі в Східному Гарлемі. Поліцейські доставили жінку до лікарні Гарлема, де незабаром після опівночі 6 липня 1953 року вона померла у віці 39 років. Причиною смерті була пневмонія.
Оскільки при ній не було жодних документів, ніхто не зміг її впізнати. Тіло поховали як безіменне — на острові Харт, у міському похованні для безпритульних. Лише через місяць, завдяки фотографії тіла, зробленій коронером, вдалося встановити її особу.
Після ідентифікації поетеси друзі та рідні змогли знайти її могилу. 6 вересня 1953 року тіло доставили до Сан-Хуана. Поховали Хулію де Бургос як національну героїню на муніципальному кладовищі в місті Кароліна.
Культова глибока поезія
У своїй поезії де Бургос поєднувала ліричну чуттєвість, глибоку емоційність та соціальну критику. Її твори — це водночас інтимні одкровення й політичні жести. Її лірична героїня часто долає обмеження, подорожує, перетворюється, — шукає свободи в уяві, в тілі, у природі.
Одна з найяскравіших тем творчості Бургос — жіноча ідентичність та протест проти соціальних обмежень. У відомому вірші «Julia de Burgos» вона розділяє себе на два «я»: одне — конформне, суспільно прийнятне, інше — бунтівне, вільне, поетичне. Цей твір — відверта декларація розриву зі зразками поведінки, які суспільство нав’язує жінкам.
Поезія Хулії де Бургос була тісно пов’язана з її політичними й соціальними поглядами. Вона стала голосом пригноблених, зокрема — жінок, афро-карибського населення. Вона вважала, що її поезія має бути не лише художньою, а й суспільно значущою.
«Що я хочу сказати — важливіше за те, як я це скажу», — такий був її підхід.
Сучасні літературознавці вважають де Бургос однією з провісниць феміністичної літератури в Латинській Америці.
У пізніх творах, створених уже в умовах самотності, депресії та алкоголізму, звучить відчай. Це вже інша Бургос — глибоко травмована, але відверта до кінця.
Поезія Хулії де Бургос — це багатогранне мистецтво, що поєднує особисте та політичне, тілесне та духовне, інтимне та громадське. Її твори — це не лише культурна спадщина Пуерто-Рико, а й глибока розмова про свободу, жіноче «я» та гідність у світі.
Посмертне визнання
Хулія де Бургос здобула визнання ще за життя — її нагороджував Інститут пуерто-риканської літератури, а її твори стали знаковими в латиноамериканському літературному просторі.
Внесок поетеси у літературу відзначили низкою почесних нагород: у 1986 році Університет Пуерто-Рико присвоїв їй посмертно докторський ступінь, а в 1987 — звання доктора Honoris Causa.
У різних містах США та Пуерто-Рико на її честь названо заклади, вулиці, школи, парки та культурні центри, зокрема:
- Кароліна, Пуерто-Рико: школа, парк та пам’ятник поетесі;
- Нью-Йорк: Культурний центр Хулії де Бургос, бульвар її імені, школа;
- Філадельфія та Чикаго: школи та парки, що мають її ім’я;
- Клівленд, Огайо: центр мистецтва Хулії де Бургос;
- Віллімантік, Коннектикут: парк, заснований видавництвом Curbstone Press;
- Сан-Хуан, Пуерто-Рико: притулок для жінок Casa Protegida Julia de Burgos.
У 2002 році про Хулію де Бургос вийшов документальний фільм.14 вересня 2010 року Поштова служба США випустила на її честь поштову марку в рамках серії «Літературне мистецтво». У 2011 ім’я Хулії де Бургос внесли до Зали слави письменників Нью-Йорка. У Сан-Хуані на площі, присвяченій видатним пуерториканкам, її вшанували серед 12 жінок, які залишили слід в історії острова.