Кримінальна драма, яка стала режисерським дебютом Роберта Де Ніро. Сценарій написав Чез Палмінтері на основі власної автобіографічної п’єси, він також зіграв ключову роль у фільмі. «Бронкська історія» — це не лише гангстерський сюжет, а й душевна розповідь про дорослішання, сімейні цінності та вибір шляху в житті. Цю стрічку вважають класикою американського кіно 90-х, а також однією з найкращих екранізацій про життя в Нью-Йорку того часу. Детальніше про історію створення цього кіношедевру — далі на bronxanka.com.
Передумови появи «Бронкської історії»
Наприкінці 1980-х років життя Чеза Палмінтері не можна було назвати успішним та щасливим. Уродженець Нью-Йорка, він щойно перебрався до Лос-Анджелеса у пошуках акторської слави. За плечима були лише епізодичні ролі у таких серіалах, як «Блюз з Гілл-стріт», «Даллас» та «Метлок» — не надто вражальний послужний список. Аби зводити кінці з кінцями, Палмінтері влаштувався працювати швейцаром у нічному клубі.
Одного вечора на порозі клубу з’явився чоловік, якого Чез не впізнав. Це був відомий голлівудський агент з пошуку талантів — Гауї Лазар. Між ними сталася словесна перепалка, й Палмінтер не пустив Лазара всередину. Агент розлютився — і, як обіцяв, наступного ж дня подбав про те, щоб Чеза звільнили.
Без роботи, зі 187 доларами в кишені, Палмінтері повернувся до своєї орендованої квартири у Північному Голлівуді у повному відчаї. Саме у той момент народилася ідея, яка назавжди змінила його життя. Він згадав про моноспектакль Вупі Голдберг, де один актор грає кількох персонажів. Це здавалося не лише художньо цікавим, а й практичним — не потрібно платити великому акторському складу.
Чез сів у свою машину, доїхав до аптеки Thrifty на бульварі Вентура й купив п’ять блокнотів жовтого паперу. Це був початок. Того ж вечора він почав писати — про своє дитинство у Бронксі, про батька, мафію, моральний вибір, про себе.
Писав 10 місяців. У результаті вийшла «Бронкська історія» — насичений моноспектакль, який став його особистою сповіддю та професійною заявкою на визнання.
Глибокий автобіографічний сюжет
«Бронкська історія» — це не вигадка та фантастика. Для Чеза Палмінтері вона була майже дзеркалом власного життя. Це були справжні спогади про дорослішання, які відносили глядачів до вулиці, де зростав Палмінтері у 60-х роках — Східна 187 вулиця у Бронксі.
У центрі розповіді — хлопчик італо-американського походження, на ім’я Калоджеро. Його батько працював водієм автобуса, як і справжній батько Палмінтері. За сюжетом хлопчик стоїть перед моральним вибором, розриваючись між двома чоловіками, які по-своєму формують його світогляд. Один — рідний батько, чесний трудівник із принципами, роль якого у фільмі зіграв Роберт Де Ніро. Інший — Сонні ЛоСпеккіо, харизматичний мафіозі, небезпечний, але водночас привабливий. Цього персонажа втілив сам Палмінтері. Подібно до шекспірівського принца Гела з «Генріха IV», герой мусив обрати, яким шляхом йти: світла чи тіні.
Багато сцен у п’єсі та фільмі взято буквально зі спогадів Палмінтері. Наприклад, одна з ключових подій — стрілянина, свідком якої він став у 9 років. Або його юнацьке захоплення чорношкірою дівчиною — епізод, що в ті часи був ще й викликом для суспільства. Чимало рядків діалогу не вигадані — вони збереглися у пам’яті Чаза з реальних розмов.
«Найсумніше в житті — це втрачений талант», — казав йому батько.
Ця фраза згодом стала лейтмотивом історії. Навіть персонажі мафії у «Бронкській історії» мали своїх справжніх прототипів. Імена на кшталт Тоні Тупі, Френкі Кофікейк, Джоджо Кит — це не вигадки, а яскраві типажі з дитинства Палмінтері. Один із них, на ім’я Едді Маш, навіть знявся у фільмі, граючи самого себе. Так автобіографія Палмінтері перетворилася на потужну театральну історію — особисту, живу й таку справжню.
Увага Голлівуду
Перші виступи Палмінтері відбувалися доволі скромно — щопонеділка ввечері, у маленькому театрі Theatre West у Лос-Анджелесі. Але щось у цьому творі зачіпало — відвертість, гумор, щирість. До того ж вражав сам формат одного актора — Чез самотужки грав усіх 18 персонажів. Дуже швидко після незначного доопрацювання п’єса отримала позитивні рецензії та навіть привернула увагу Голлівуду. Кожен студійний бос, кожен відомий режисер хотів екранізувати його історію. Спокусливі пропозиції надходили звідусіль: 250 тисяч, півмільйона, а згодом й мільйон доларів. Але всі ці пропозиції мали одну умову — Чеза у фільмі не бачили. Його могли залишити як сценариста, але головну роль всі хотіли віддати якомусь відомому актору. Ризикувати ніхто не бажав.
Палмінтері не поступився. Його відповідь була коротка та тверда — ні.
Чез не приховує: всі навколо вважали його божевільним. Казали, що він все зруйнує, втративши таку нагоду. Але він стояв на своєму:
«Я гратиму цю роль або потону разом із кораблем».
Рятівником для «Бронкської історії» став Роберт Де Ніро — зірка світового масштабу. Він саме шукав матеріал для свого режисерського дебюту. Побачивши виставу Палмінтері, Де Ніро зрозумів: ось воно, це той фільм, який він хоче зняти. Та найголовніше — він повністю довірився Чезу, залишив йому сценарій та одну з головних ролей. Між ними одразу встановився творчий зв’язок. Обидва — італійці з Нью-Йорка, вони чудово розуміли той світ, у якому жили герої. І саме тому їхня співпраця вийшла такою справжньою. Фільм вийшов живим, наповненим емоціями та максимально правдивим. 85% акторського складу були непрофесіоналами — людьми, які дійсно знали той світ.
«Якщо вони не розуміють життя Бронкса, — казав Де Ніро, — їм нічого робити у фільмі».
Як знімали кіно
Роберт Де Ніро підійшов до свого режисерського дебюту з надзвичайною ретельністю. Він знімав безліч дублів, щоб мати широкий вибір під час монтажу. Це сповільнило процес й спричинило перевищення бюджету. Один із колег навіть подарував Де Ніро батіг із жартівливою запискою: «Дорогий Бобе, ти рабовласник».
Для режисера музика була не просто фоном, а окремим персонажем. Він прагнув, щоб вона коментувала дії — іронічно або емоційно. Наприклад, кілька версій «I Only Have Eyes for You» використано для підсилення лінії міжрасового кохання.
Чез Палмінтері із захопленням згадує зосередженість Роберта Де Ніро:
«Це концентрація, якої я ніколи не бачив. Він змушує всіх бути кращими. Це як Майкл Джордан — виходить на майданчик, і Скотті Піппен стає кращим бейсболістом. І саме це зробив Боб».
Палмінтері також відзначав, що Де Ніро був дуже уважним до його побажань та зауважень. Наприклад, Чез розповідав Де Ніро про сцену, де маленький Колоджеро бачить стрілянину, й він казав, що памʼятає, що тоді в його дитинстві усе навколо нібито сповільнилось, й він зустрівся поглядом з вбивцею. Палмінтері запропонував зняти цей момент в уповільненому фільмуванні. Де Ніро без вагань дав оператору команду, щоб той зробив цей епізод у форматі 40 кадрів на секунду. Так ця сцена й увійшла до фінального монтажу.
Також Де Ніро наполягав на автентичному вигляді. Він поголив лінію волосся та набрав вагу для ролі, пояснюючи це тим, що він не прагне виглядати красунчиком, а хоче максимально точно відтворити свого персонажа.
Попри те, що всі події відбувалися у Бронксі, знімання проводили в Асторії, у Квінзі. У Бронксі просто було неможливо перекрити рух. На щастя, цей район у Квінзі мав потрібну атмосферу — покинуті магазини, церкву, похоронне бюро. Це дозволило зняти всі необхідні локації, не відхиляючись від головного сюжету.
Де Ніро залучав реальних мешканців італійських кварталів.
Але особливо складними виявилися сцени з дітьми. Роберт Де Ніро розказував:
«Це були 13-16-річні хлопці, які хотіли бути чоловіками. У цій культурі вони прагнули дорослості, наслідуючи гангстерів. Потрібно було брати просто людей з вулиці, а не акторів з агентств. Не можна замінити справжніх людей. Вони додають текстуру та правду. Це й було найважливішим».
Так народилася «Бронкська історія» — фільм, що став тріумфом впертості, самоповаги та творчої чесності. Історія хлопця зі 187-ї вулиці, який відмовився продавати свою мрію.